Етнографічні канони України очима представників Королівства Норвегії
По закінченні концерту норвезькі гості засипали нас запитаннями щодо традицій та призначення українського костюму. Тепер смішно, а тоді трохи розгубились, бо гості запропонували спілкуватись англійською… Цікавим видався і такий момент, що запитання задавали норвезькі мужчини. А питання були такі, що навіть подивуєшся. Зрозумівши, що до англійської мови ми «трохи байдужі» вони мало не на пальцях висловили своє запитання щодо вінка та хустки. І тут мені з пам’яті вихопилися оті два потрібні слова. «Це» - кажу я «гьорлс», а це «вумен». Але наступне питання було ще з більшою цікавинкою… Наших гостей зацікавила така деталь костюму, як крайка та рушник, яким була підперезана молоденька дівчинка. Я знову пояснила, мовляв крайкою підперізуються «вумен» та «грінмазе», а рушником мають право підперізуватися дівчата. А далі вже сама від себе додала, показуючи руками та примовляючи тими ж самими «знаними» словами, що вузол підперізка з боку праворуч, то дівоче право, а жіноче право пов’язувати крайку ліворуч, або ззаду. Тут на підмогу приспішила наша Катерина Олексієнко, яка добре знається на скандинавських мовах. Відтак Катя могла досить жваво відповісти на подальші запитання наших гостей. А їх цікавило, чи вдягаємо ми наші костюми на державні національні та релігійні свята, під час весілля, тощо. Отак запали в душу наші вишиванки гостям з Норвегії. А мені в душі, зі сміхом взамін, вирує таке питання до самої себе… А якби наші старші жінки, беручі приклад з деяких наших українок з інших громад, та вбралися б у віночки, та ще й маючи сиві коси?!... То щоб я мала відповісти тим мудрегельним норвежцям щодо віночка?... «Згадала баба, як дівкою була…»?! Але такий гіркуватий жарт навіть при моєму «англомовному запасі» не можливо було б перекласти і донести до свідомості наших гостей. Не допомогла б мені тут і Катерина… Зрозуміло, що жартую. Але могло би бути і не до жартів, аби не дотримувалися ми етнографічної абетки. Бачте, як то не дивно виглядає, але сторонні люди, представники іншої країни, та ще й чоловіки(!) зосередили свою увагу саме на тому, болючому для нас, українців, моменті, на якому ми не раз пересварилися, а деякі наші жіночки й боляче переплакали, але і надалі вперто та гордо «дівують» тощо. В нашій громаді вже цим «перехворіли» і нарешті зрозуміли, що має бути так, як вимагає історична пам'ять щодо українського народного костюму, як жіночого, так і чоловічого. І сталося так, що плакали вже й від радості, коли один з дипломів, який ми одержали на Фестивалі-конкурсі ім. Олександра Кошиця в Москві був одержаний нами за достовірність історичного українського костюму. Аналогічний диплом одержали ще і двоє дівчаток з Хабаровська. Не маємо ми права вдаватися до вигляду гопників в корчмі, або в кращому разі, до тих ряджених, яких на третій день весілля везуть «топити у ставку» на возку. В цьому разі навіть чоловікам жартома намощують «пишність та огрядність» та вчеплюють до «лисої папліски» квітучого віночка. Але то вже зовсім інша сторінка нашої весільної української етнографії. Повторюся вже вкотре, що коли вже ми визначили за мету репрезентувати і нести у світи нашу українську культуру, то робити це потрібно за всіма вимогами народних етнографічних канонів. Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА. talochka-htz@bk.ru На світлинах: Наші дівчатка з представниками Норвегії.