Здавалося б, це так просто — бути собою. Щодня, щороку, все життя... Не зраджувати собі, не продаватися, не піддаватися спокусам, які лукаво обступають тебе зусібіч. Це дуже просто. Треба тільки (тільки!) дорожити своєю внутрішньою свободою, пам’ятаючи: схибиш у малому — втратиш у великому. Надто якщо ти — поет, митець. Ліна Костенко не раз поверталася у своїй поезії до цієї думки. І в історичному романі у віршах «Маруся Чурай», героїня якого не може дозволити собі поступитися ні в чому: вона знає, що угоди із совістю — фатальні для творчості. Естетика без етики? Ні, це не для неї — робити вигляд, лукавити. «А з чого ж, Грицю, пісню, я складу?» — запитує Маруся Чурай не так Гриця, як сама себе, коли той радить забути про його зраду і спробувати перехитрити долю. І поема «Сад нетанучих скульптур» — теж про етику й естетику. Про повчальну — сумну — історію митця, який згубив талант, бо дозволив світу впіймати себе... Поезія Ліни Костенко здатна «прищеплювати» дух свободи. Вона нагадує про СПРАВЖНЄ і ВІЧНЕ в цьому нашому дивному житті — про совість, милосердя, любов... Про вічний поєдинок добра і зла... Про потребу вибудовувати себе — щодня, щороку, все життя. Якщо, звісно, ти хочеш бути Особистістю і не хочеш, за Шевченком, «гнилою колодою по світу валятись»... Присутність Ліни Костенко серед нас, сущих серед тривог, що стають незмірними, відчуваєш постійно — і тоді, коли вона говорить, і тоді, коли мовчить. Вона — Особистість. Може, саме тому навіть її мовчання буває красномовнішим за слова. Сьогодні у Ліни Василівни — день народження. Гадаю, найкращий спосіб привітати поетесу — розгорнути томик її віршів, і тим самим залишитися з нею наодинці...