Кілька фото, знайдених в мережі
Українське народне вбрання: плахта p ЖЖolga-maximenko: Плахта – жіночий одяг типу спідниці, зроблений із двох зшитих до половини полотнищ (переважно вовняної картатої тканини), є дуже давнім видом поясного одягу. Зокрема, Семен Скляренко, автор історичних романів “Святослав” та “Володимир”, зазначає, як Малуша “одягла сорочку, обернулась плахтиною, завила пояс”. Однак тут письменник має на увазі, найімовірніше, одноплатову запаску – жіночий одяг у вигляді шматка тканини, що використовувався замість спідниці для обгортання стану. Зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини в клітку, зберегли ще малоазійські пам’ятки VII-VI ст. до н.е. Запаска, як різновид незшитого поясного одягу, побутувала майже на всій території України, відрізняючись при цьому різними варіантами оформлення, залежно від місцевості. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски – це два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (відома під назвами “позадниця”, “сіряк”, “плахта”), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – “попередницю”.
На генетичний зв’язок плахти із запаскою вказує той факт, що задня запаска іноді також називалася плахтою.
Етимологічний словник так пояснює значення слова “плахта”:
“мешок из грубого холста, власяница, головной платок с золотой ниткой, нижняя юбка”; укр. плахта “нижняя юбка, платок на голову, простыня, полотно”; сербохорв. плахта “простыня, скатерть”; словен. plahta “одеяло”, рlа hutа “грубый холст”; чеш. рlасhtа “занавес, парус”; слвц. рlасhtа, рlaсhа; польск. расhtа – то же; в.-луж., н.-луж. расhtа. Из *рlахъtа, связанного с предыдущим, а также с польск. раski “плоский” и русск. “плащ”. Тобто спершу під плахтою розуміли шматок цупкої тканини.
Слово “плахта” в значенні “покривало, килим з картатої декоративної тканини” зафіксоване в Тлумачному словникові української мови. Його майстерно вжила Леся Українка, описуючи мальовничу українську природу:
Далі, все далі! Он латані ниви,
Наче плахти, – навкруги розляглись!
Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, із застосуванням складнішої ткацької техніки. Барвиста (переважно картата) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком, що робило її ще гарнішою.
Спершу плахта була суто локальним типом убрання, проте з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід’ємних компонентів національного жіночого костюма. Виконувалася плахта з двох полотнищ 1,5-2 м завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Кожну пілку орнаментували до половини на лицьовому боці, а решту – на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов’язковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у заможних сім’ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов’язували важку візерунчасту вовняну запаску. Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче половина плахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.
Наприкінці XIX ст. плахта вийшла з ужитку в більшості регіонів України. Її замінила спідниця – вже не з домотканих, а з фабричних матеріалів. Це знайшло своє відображення, зокрема, в народних піснях. Наводимо уривок однієї з них (записана Павлом Чубинським):
Продай, милий, дві телички,
Та справ мені дві спіднички,
Щоб я в плахті не ходила,
Щоб я людей не смішила.
(Павло Чубинський, 1874).
Місцевий традиційний одяг перетворювався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням.
А коли українці хотіли підкреслити несхожість між двома предметами, явищами і т. ін., то з властивим їм почуттям гумору казали: “Так схожий, як попове теля на Маринчину плахту”.
Джерела:
Словник української мови, том VI.
Ніколаєва Т.О. Історія українського костюма.
Українські прислів’я, приказки та порівняння з літературних пам’яток.
http://dic.academic.ru
| 
| 
