| | Вхід у форум

Понеділок, 2017-11-20, 10:29 AM
Головна » Статті » Одяг » Прикраси

Гуцульські прикраси
Гуцульські прикраси

Ярослава ТКАЧУК,
директор музею,
член Національної Спілки
народних майстрів України,
Заслужений працівник культури.

Марія КУБИК,
зав. відділом металу та шкіри.

Історія орнаментальних прикрас у народному мистецтві в тій чи іншій міpi відображає історію розвитку даного народу, його культурні і релігійні традиції, навколишню природу та традиційні види ремесел. Прикраси належать до найархаїчніших елементів культури в історії людського суспільства. У своїй початковій функції вони відіграли роль, спрямовану на задоволення обрядових і культових потреб, стаючи згодом носіями складної мови знаків і символів, якими людина виражає своє ставлення до оточуючого світу і явищ природи та сповідує певні звичаї, наприклад, розмальовуючи і татуюючи шкіру, прикрашаючи себе кольоровим камінням. Крім того, прикраси відігравали оберегову та естетичну функції, виступали у якості матеріального прояву емоційного життя людини, часто виступаючи символом влади і показником приналежності до відповідного суспільного класу. У таких формах виникла, розвивалась і живе сьогодні прикраса на території Гуцульщини.

Прикраси посідають чільне місце у художньому оздобленні гуцульського вбрання кінця ХVIII - початку ХХ ст. Художня форма і орнамент цих прикрас, їх назви і способи носіння вказують на традицію, яка має глибоке історичне коріння.

У різні часи розвитку матеріальної народної культури на Гуцульщині створювались переважно традиційні типи та форми прикрас вищих суспільних класів, хоча багато у чому свій початок взяли від них. Своєрідність гуцульських прикрас позначається яскравою самобутністю, і вони не позбавлені численних рис, притаманних прикрасам різних народів світу.

Народна прикраса явище багатогранне, історичне, а з географічної точки зору, видозмінне. Один з відомих дослідників Гуцульщини Володимир Шухевич у своїй фундаментальній праці „Гуцульщина” 1899 року писав: „...убирає молодша челядь много рядів лискавок, пацьорок, хрещиків, поміж якими звичайно один більший; воколо шиї перев’язували силянку або гердан з дрібненьких пацьорок...”.

Щодо функціональності традиційних гуцульських прикрас можемо виділити кілька груп. До першої групи віднесемо ті, які пов’язані з духовною культурою та знаходяться у тісному взаємозв’язку з різними обрядами, звичаями; наділені відповідною символікою та магічністю. Такі прикраси, як правило, люди носили безпосередньо на тілі, хоча з плином часу вони набрали декоративного значення, це обручки, чільця та хрести. Рідше в гуцульських народних прикрасах використовувались кульчики і зовсім не зафіксовано браслетів, оскільки рукави на сорочках завжди були довгими завуженими до зап’ястя руки і викінчувались вишиваним орнаментом.

Іншу группу представляють прикраси, які, крім оберегової функції, Були корисними у функціональному плані і одночасно виступали складовою частиною історії формування та розвитку традиційної гуцульської ноші. До них відносяться різноманітні пряжки, чепраги (защіпки для верхнього одягу та нашийних прикрас), бовтиці для заплітання кіс та укладання волосся, гудзики, пряжки для поясів, торбинки, порохівниці, ланцюжки для згардів, хрестів, прикраси для зачісок, головних уборів тощо.

Згадані типи народних прикрас відрізняються не тільки художнім ефектом але й матеріалом та способом виготовлення. Класичним народними прикрасами були прикраси, типологія яких сформувалася безпосередньо у народному середовищі. Майстри, що виготовляли їх, Були вихідцями із селянських гуцульських родин, які увібрали в себе прадавні традиції вірувань, обрядів та способів носіння і декорування прикрас.

Орнаментика гуцульських прикрас, як і інших видів народного мистецтва гуцулів, наскрізь пройнята елементами древньої, дохристиянської культури. Тут, у малодоступних горах до ХХ ст. збереглися традиції старослов’янського мистецтва. Джерелом орнаментальних композицій гуцульських прикрас був древньослов’янський солярний культ, який оспівував первісне хліборобство і скотарство, де вирішальним фактором вважалися животворна сонячна сила. Символ сонця став емблемою добробуту і благополуччя, і для населення українських Карпат, яке до наших днів зберегло немало магічних вірувань, у ті далекі часи цей символ широко використовувався як оберіг. Саме тому різноманітні інтерпретації солярного символу так часто використовують гуцульські майстри в декоруванні прикрас.

З плином часу солярні знаки поступово удосконалювалися набували різних атрибутів, виступали в різних сполученнях з іншими зображеннями. Народне мистецтво Гуцульщини існувало довгі віки. Воно жило і розвивалося, творилося у нових формах, які відображали новий зміст життя.

Особливо яскраво в гуцульській орнаментиці прикрас відбився період древньої Русі з характерним для нього процесом християнізації і боротьби з язичеством. Цей процес не був раптовим. Він тривав дуже довго і виразно позначився у народному мистецтві поступовою асиміляцією старої язичеської символіки з новою християнською. Християнство могло ввійти в народні маси лише пристосувавши (нерідко асимілювавши) свої поняття, свої образи до язичеських понять і образів, яких міцно тримався народ.

Асиміляції, в першу чергу, підпадала саме солярна символіка, що виражалося в злитті сонячного диску з хрестом — головною емблемою християнського культу.

Найбільш яскраво цей процес простежується в гуцульських металевих нагрудних прикрасах - згардах, які складаються з одної чи з двох (і рідко — з більшої кількості) низок дисків або хрестів. Для з’єднання згард служать так звані чепраги — дві, переважно круглі, пластини, оздоблені карбованим або ажурним орнаментом.

При першому погляді на згарду впадає в очі диспропорція між розмірами чепраг і згард. Чепраги, як правило, мають великі, зовсім невиправдані їх утилітарною функцією, розміри. Деякі з них досягають 6-7 см. у діаметрі, що говорить про їх особливе місце серед нашийних прикрас. Чепрага — сонячний символ — мала охороняти людину від злих духів. В центральній частині декору чепраги в більшості випадків розміщуються різні варіанти солярної символіки: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, шестираменна розета, концентричні кола тощо.

Ту ж саму роль відігравав архаїчний тип згард, які складалися з круглих, сонцеподібних медальйонів, схожих на чепраги, прикрашених шестипромінною розетою або іншими подібними солярними емблемами. Характерною рисою таких згард є вписування в коло їх дисків рівноконечного хреста з чотирма малими колами між його раменами. Ці хрестоподібні мотиви, маючи дохристиянське походження, були солярними знаками.

Але поступово, крок за кроком, дисковидні солярні знаки в згардах набувають хрещатої форми. Спочатку до дисковидної пластинки додаються чотири хрестовидно розміщені кружки, далі ці додатки ускладнюються і збагачуються у своїх формах. Сонцеподібні диски у згардах замінюються хрещиками — хрестиками з рівними раменами, проміжки між якими заповнювалися променями. Хрещики, як правило мали однакову форму і розміри. «Згодом хрести втрачають рівнораменність: одне з рамен стає довшим і хрест набирає вже специфічної християнської культової форми. Саме на хрестах такого типу з'являються рельєфні розп’яття з рисами примітивної пластики. Але й такі суто християнські хрести ще мають на собі багато залишків язичеської символіки. Так, на кінці рамен цих хрестів часом зустрічаємо солярні розети або кружки.» Такі хрести служили як частиною згард, так і самостійною прикрасою. Їх носили переважно чоловіки (рідше жінки) на ланцюжках —ретязях. Ретязі в залежності від техніки виконання мали такі фoрми: круглі, плоскі, довгасті плетені, перевиті.

В ХІХ — на початку ХХ ст. на Гуцульщині ще побутувало металеве намисто — шелести у формі невеликих круглих дзвіночків, які виготовляли технікою штампування. Таке намисто було вже архаїзмом в цей час серед східнослов'янських прикрас і виготовлялося тільки гуцульськими майстрами. Подібні аналогії можна знайти серед бронзових, срібних та золотих виробів стародавніх слов'ян.

Внаслідок специфічного історичного розвитку та географічного розташування карпатського регіону тут не тільки залишилися елементи культури Київської Русі, а й збереглися традиційні способи обробки металів. Для декоративних цілей майстри Гуцульщини вживали м’які і легкоплавкі метали. Є, наприклад, старовинні гуцульські прикраси, зроблені з міді і олова. Золото і срібло були недоступні народним майстрам, тому вони вживали сплави, що своїм кольором імітували ці дорогоцінні метали. Таким сплавом була, наприклад, латунь („мосяж”). Пізніше для виготовлення прикрас гуцульські умільці почали вдаватися до імітації срібла, використовуючи бакунт (сплав міді, олова і срібла) і нейзільбер (сплав нікелю, міді і цинку). Ці сплави легко піддавалися традиційним способам обробки, якими користувалися гуцульські майстри-мосяжники (від слова мосяж). Це, насамперед, лиття, кування, плетіння, гравірування, інкрустація, штампування та ін.

Комбінуючи різноманітні техніки народні умільці виготовляли прикраси, які відзначалися багатством форм і різноманітністю орнаментальних композицій. За способом носіння гуцульські прикpacи можна розділити на декілька груп. Найчисельнішу групу складають нашийні та нагрудні прикраси, до яких відносяться вище згадані згарди, чепраги, шелести. До цієї ж групи належить ще один тип згард — намисто з одного або кількох рядків монет, підвішених до шнурка або ланцюжка. Для таких підвісок використовувалися австроугорські, польські, російські, румунські та італійські. У заможних гуцулок на грудях виблискувало по 3-4 низки срібних монет.

Дослідники звертають увагу на велику кількість нагрудних прикрас в гуцульському жіночому костюмі. У цей набір входило по декілька десятків зразків намиста (іноді 40-50) вагою в кілька кілограмів. Сюди входили коралові намиста або їх підробки та різні види намиста зі скла. Це, зокрема, “венеціанські” або “писані” пацьорки, які завозилися на Гуцульщину і належали до найулюбленіших жіночих прикрас. Для їх виготовлення використовували непрозорий сплав скла (смальту) різноманітних кольорів — темно-синього, блакитного, бірюзового, білого, зеленого тощо. Намистини круглі за формою, діаметром 1,5—2 см. інкрустувалися золотом, склом, розписувались кольоровими фарбами. Мотиви були рослинні — листочки, гілочки, завитки тощо. Найбільш цінувалося велике, пишнозолочене намисто. Більш дешевими були намиста із напівпрозорого та шаруватого скла. До останнього виду належить широко розповсюджене на Гуцульщині намисто білого кольору — “перли”. Його носили по кільканадцять низок, оскільки воно було недороге і водночас ефектне.

Намисто з коралів на Гуцульщині завозили з Італії та Франції. Цінувалося намисто в залежності від розміру, насиченості кольору та чистоти коралу. Велике червоне, без цяточок намисто (“французькі коралі”) коштувало дуже дорого, прикрашали ним себе лише заможні гуцулки. Бідніші носили підробки під коралове намисто з фаянсу, рибного клею тощо.

Очевидно, червоний колір коралів (до середини XIX століття верхній одяг гуцулів, виготовлений з повсті, був червоного кольору) асоціювався з кольором, щор мав магічну силу захисту людини від злих сил. Тому кожна молода дівчина та жінка намагалися мати в своєму асортименті червоні коралі.

Усі прикраси виконували не стільки декоративну, скільки магічно-захисну функцію, яку з кінця XIX століття перебрала на себе прикраса, що виготовлялася з бісеру різних кольорів, утворюючи найрізноманітніші варіанти орнаментальних мотивів, знакова символіка яких спрямовувалася на захист.

Прикрасам грудей, голови і шиї як найбільш вразливим і беззахисним по відношенню до потойбічних сил, приділялося багато уваги в ансамблі гуцульського одягу. Як нашийна жіноча прикраса найчастіше використовувалася стрічка із різнокольорового бісеру – силянка, що щільно облягала шию. Найдавніші зразки цих виробів виготовлені способом нанизування — силяння, від чого походить і назва цих прикрас. Неширокі 2—3 см. силянки носили жінки і дівчата у будень. Для міцності їх іноді нашивали на червону тасьму. Святкові силянки були ширші, ажурніші, по нижньому краю прикрашені петельками з бісеру — кутасиками. Крім силянок з бісеру виготовляли гердани технікою, що нагадує полотняне ткання простого переплетення. Вони відрізняються від силянок щільною фактурою.

Традиційний орнамент силянок і герданів геометричний: ромб з простими або ускладненими контурами, трикутник з відрогами по кутах, а також дрібніші елементи — зигзаги, кривульки тощо. Колористична гама силянок дзвінка, насичена і гармонійно пов'язана з колоритом усього ансамблю одягу.

Наступну групу прикрас складають головні убори і доповнення до них. Оригінальністю художнього вирішення відзначається чільце — жіноча прикраса прямокутної форми, яка закривала лоб аж до брів, обрамляючи обличчя зверху пишною “бахромою” рухомих підвісок, що під час ходи і, особливо танцю, мелодійно видзвонювали. Чільця виготовляли місцеві майстри-мосяжники. Відомо декілька його варіантів. Стародавні чільця виготовляли з квадратних латунних пластинок, прикрашених карбованим орнаментом. На кожній з пластин кріпилося по чотири-шість металевих підвісок, так званих ціток. Знизу чільце завершувалося рядком дзвіночків, від кожного з яких звисали пелюсткоподібні підвіски. Пізніше чільця виготовляли з суцільної латунної бляшки, до котрої двома-чотирма горизонтальними рядами підвішували цітки. Бляшку прикріплювали до широкої червоної або зеленої бархатної тасьми. Традиція використання чільця, як елемента весільного вбрання, своїм корінням сягає часів формування давньоруської культури і збереглася в побуті по сьогодення.

Окрему групу гуцульських прикрас складають персні і обручки, відлиті з латуні, бакунту і нейзільберу. На Гуцульщині були поширені два типи перснів: для носіння на руках і для спинання нашийних хусток, які дарували дівчата хлопцям. В обох випадках вони зв'язані ідеєю шлюбу. Їх орнаментика багата символічним змістом, у якому закладені ідеї безперервного життя, продовження роду, оберігання сімейного вогнища.

Зовнішня поверхня обручки прикрашались рельєфним або гравірованим орнаментом. Останній, як правило, складався з пари ромбів, в які вписані солярні хрести, або солярні кружки. Іноді ці солярні знаки з'єднані в одну фігуру. Виходячи з обрядового призначення перснів, можна гадати, що такі зображення символізують шлюбну пару - подружжя.

В інших випадках до двох кружків, що в ромбах, додається ще два кружки між ромбами. Така орнаментальна схема широко вживалася в декоруванні гуцульських прикрас, виступаючи як варіант солярного хреста. Існує гіпотеза, що цей знак є символом новопобудованої хати. В такому разі це зображення цілком збігається з шлюбною ідеєю нового господарства молодого подружжя. Такий прийом оздоблення персня міцно зберігається і в сучасних гуцульських виробах.

Цей орнаментальний мотив часто зустрічається на перснях у формі кільця, що розширювалося та потовщувалося у верхній частині, переходячи у прямокутний щиток. Персні з круглим щитком декорувалися орнаментом, який повторював солярні мотиви чепраг: шестираменні розети, солярні хрести, концентричні кільця, промені тощо. Орнамент гравірувався і доповнювався кольоровою замазкою, що імітувала емаль.

Серед гуцулів був поширений перстень з рельєфним зображенням голови злого духа “арідника”, що мав оберігати власника від темних сил. Народну культуру гуцулів влучно охарактеризував М.Коцюбинський: “Гуцули — найоригінальніший народ, з багатою фантазією, з своєрідною психікою. Глибокий язичник, гуцул все своє життя проводить в боротьбі із злими духами, що населяють ліси, гори й води. Християнством він скористався лиш для того, щоб прикрасити язичеський культ”.

Ось чому обручки, персні, як і інші види прикрас з притаманними їм архаїчними рисами, користувалися серед горян великим попитом. Вони були невід'ємними атрибутами святкового та весільного одягу. Тому народні умільці Гуцульщини з великою любов'ю виготовляли ці прикраси, вкладаючи в них свою творчу фантазію. Гуцульські прикраси є чудовими зразками народної творчості, які свідчать про великі художні здібності народних майстрів Гуцульщини. Яскравим доказом цього є колекція Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського, що зберігає велику кількість зразків різноманітних видів гуцульських прикрас, починаючи з XVII століття.

Інформаційно-довідкове видання
"Коштовне та декоративне каміння"
№ 1 (23), березень 2001, с. 23-28.


Джерело: http://www.ko.if.ua/museum/index.htm

Категорія: Прикраси | Додав: vyshyvanka (2006-08-06) | Автор: Eli E W
Переглядів: 7607 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]