| | Вхід у форум

Середа, 2017-10-18, 5:40 PM
Головна » Файли » Майстри народного мистецтва

Анжела Драч: Питаю про символіку, а мені розказують про голод
2010-07-27, 1:27 AM
На дитячий фольклорний фестиваль «Орелі», який відбувся наприкінці травня у Пирогові, завітало чимало майстрів: хтось ділився своїм вмінням й показував майстер-класи, інші ж – виставили на продаж свої творіння. Підходимо до майстрині, коники з вершниками якої одразу кидаються в очі. Блистять, зроблені, очевидно, не з глини. Пізніше довідуємося, що вони все-таки керамічні, але облиті смолою. Дуже рідкісна техніка обробки глиняних творів. Анжела Драч з села Буки, що на Черкащині, вже понад десяток літ працює з глиною. Розповідає, як переймала досвід у старших гончарів…

— В дитинстві я ходила в художню школу в селі Буки Маньківського району Черкаської області. Але в школі ми ліпили тільки з пластиліну, глини не було. То я питала у нашого викладача-художника, як з глини ліпити, яку глину брати?Але він не міг мені цього пояснити, бо він художник, не гончар. То я сама глину знаходила й щось з неї ліпила. Викладач тільки сказав, що готовий сирий виріб з глини треба випалювати, а як, теж цього не знав. То я якось зліпила іграшку та й кинула у вогонь, воно звичайно бабахнуло й розлетілося в друзки, бо ж треба вміти випалювати. Але я й далі експерименти проводила.

Лише, коли після школи я поступила у Канівське училище, там вже почула, яку глину брати, де її шукати, на якій глибині копати, як її випробовувати... Оце саме те, чого я не знала з дитинства, мені тут розказали. Щоправда, нас вчили більше, як на заводах працювати, гіпсові форми робити, литво, а народне гончарювання ми там не вивчали. Хіба що, свистунці нас навчили робити. А далі воно пішло вже само собою…


Анжела Драч, гончарка з Черкащини

Після училища пропрацювала на заводі два місяці і його закрили. З того й пішло, що я почала сама шукати глину, ангоби, глазурі, форми… Спочатку я з музеїв не вилазила, літературу читала. Там вже й майстрів побачила, познайомилася. На гончарному крузі я тиждень вчилася у Якова Михайловича Брюховецького, який жив у Чигирині, але вже покійний. Я йому дуже вдячна. Він хоч і не багато мене навчив, але це єдина людина, яка мені не відмовила. Бо скільки я до гончарів підходила й просила, покажіть хоч щось: як стати до гончарного круга і що з ним робити. Але всі казали, що нема коли, і тільки він з відкритою душею: приїжджайте та будь-ласка. Як зробити мисочку, як поставити руки біля того шматка глини, як його покласти на круга, як покрутити, як пальцями його підправити – оце дід мені показав.

На літо з Умані я разом з донькою приїжджала до батьків у село Буки, де я виросла і навчалася в художній школі. Там мій тато зробив гончарного круга, ми разом побудували горно. Ціле літо я гончарювала і випалювала вироби в селі. А протягом зими робила ліпну роботу (іграшки) в Умані, бо для цього не треба гончарного кола. Ну, зараз ми вже повністю переїхали в Буки, будемо там жити.


Традиційні форми іграшок з Уманщини

Звідки такі форми взяли для виробів чи самі вигадали?

Спершу побачила такі іграшки в музеях. Там мені сказали, що їх робили на Уманщині в селах Старі Бабани і Громи. То я й поїхали в ці села розпитати. Тоді там лишалося небагато людей, які щось робили: дід Степан (вже не згадаю, як його прізвище), баба Дуня та баба Санька, як вони між собою говорили.

Пішли ми до баби Дуні. А вона сліпенька, старенька така, пальці в неї вже не працюють, згорблена. Було їй тоді за вісімдесят. Вона й каже: «Ліпила, дитино, дуже давно і дуже багато, по двісті штук в день». Для мене такий рекорд не перевершений, бо я за день можу зліпити максимум 20 штук, якщо не ївши і не пивши, зранку сіла і до ночі просиділа. А потім я дала бабі Дуні глину. Вона й каже, що свистки не робила, бо робила їх інша жінка, яка вже померла, але самі фігурки вона може показати. То ж вона взяла цю глину — раз-раз-раз і зробила – і вже вершник на баранці сидить, або ж офіцер на коні, як баба Дуня казала. А до цього ще й бідкалася: не можу, руки болять… То це було для мене диво!

Питаю бабу Дуню, у кого іграшки навчилися робити? А вона каже, що їй було років сім чи вісім, то баба Варка їх ліпила. Питаю, а скільки ж бабі Варці було? Ну, каже, дев’яносто, а може й більше. А баба Варка теж же в когось навчилася, то воно вже роками і роками передавалося. В тому регіоні ще півники, качечки, гусочки, журавлі, олені робили. Пташки були довгенькі, на підставці робилися.


Півник у смолі

Також питаю в баби Дуні, а чого ви не робите фігурам руки? Бо вона робила тільки «руки в боки» — двома пальцями прищипнула глину на руках і на носі — і все. «А як? – питає, — баба Варка так робила і я роблю…». Вона просто навіть не розуміє по-іншому, бо вони тільки так робили.

Тепер я працюю в Громах, у школі веду гурток і намагаюся вже дітям передати їхнє ж – подати ці іграшки, які колись у їхньому селі робили. Бо перервався зв'язок — їхні батьки вже не ліпили іграшок, тільки дідусі та прадідусі.

Якісь легенди, пов’язані з цими виробами, вам розповідали?

Ні-ні… Коли я питаю у цих людей про іграшки, вони мені розповідають про війну і про голод 30-х років. Я до них по іграшки і символіку, а вони мені згадують ті події, чого вони іграшки робили. У мене мурашки по спині бігали, коли я слухала цих бабок... «Раніше, — каже, — хати були глиняні, в печі хліб печуть, а мама бере і в печі випалює оці глиняні іграшки, витягує їх і, поки вони гарячі, діти смолою смолять, щоб вони блистіли. Раніше ж ні лаку ні фарби не було, то хату підсмолять, іграшку підсмолять і вже в очі кидається, блищить. Також обсмолена іграшка не так б’ється, не так треться одна об іншу. А потім розмальовували природніми фарбами. Замішували яйце, борошно, додавали якогось барвника і тоді крапочками, рисочками розцяцьковували. Смолені іграшки робили тільки в селах Старі Бабани і Громи, більше смолених ніде по Україні не робили, у всякому разі я ще не чула.

Але я не можу уявити, як діти в хаті це робили. Бо я сама надворі іграшки смолю біля горна, дихати немає чим, смола так смердить, так очі виїдає! А вони це в хаті робили… А нащо? Бо мамі треба винести ці іграшки на базар, за 15 копійок продати, щоб заплатити податки за дерево, землю, або ж обміняти іграшки на яйця, щоб їсти було що. І цими іграшками вони виживали. Але ви можете собі уявити, що сім років дитині, а вона в хаті смолою оце робить?..

А ще, каже, піде мама на базар, щоб продати іграшки, і якщо немає патенту (бо влада приходила і вимагала патент, якого в матері не було, бо за нього ще ж треба було заплатити), тоді отак шурне все і поб’є — матір прийде без грошей і без продуктів — знову треба сидіти ліпити.

То я теж про символіку не можу розказувати, бо я розказую те, що мені розказували люди. Про символи треба в дослідників питати, в музеях… Я тільки передаю форми, які мені лягли на руку, подобаються. Я коли їх побачили, то без них вже не можу. А от моя дитина їх не дуже сприймає, каже, що роблю їх занадто серйозними, темними. Але мені вони найкращі!

Роблю калатальця, або шурхала, намагаюся передати справжню писанку й орнаментику. Отаке калатальце, шурхало, чи брязкальце (по-різному його називають) розкопали у нас під Уманню, село Рижавка. Дають йому десь 400 років до нашої ери. Оригінал зараз зберігається в Києві в Музеї археології.

А мені намальований цей зразок і фотографію оригіналу приніс Вадим Федорович Мицик (він брав участь у розкопках), щоб я змогла цю знахідку повторити і людям показати, бо в Музеї хто його де побачить...

А що всередині калаталець калатає?

Глина, керамічні кульки. Робота ліпиться, вставляються туди кульки, заліплюється, оформлюється, сушиться. Тільки ж треба ще пробити дірочку, щоб звідти повітря виходило, ну, і потім можна було б на щось підчепити. У виріб глиняні кульки я вкладаю легенько, щоб вони всередині не поприлипали, а коли іграшка випалиться, покалатаю трішки, кульки повідлипають — і все: брязкальце брязкає і калатальце калатає.

Джерело статті: http://rukotvory.com.ua/
Там же можна переглянути велику кількість світлин до цієї статті.

Категорія: Майстри народного мистецтва | Додав: Bullet
Переглядів: 1620 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]