| | Вхід у форум

Четвер, 2024-11-07, 2:45 AM

Правила дописування у форумі. Будь ласка, читайте їх :)

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: монах, Пасіонарія, Tana, ganzya  
історія розвитку вишивки
SchastyachkoДата: Неділя, 2008-12-21, 7:21 PM | Повідомлення # 1
відвідувач
Група: Користувачі
Повідомлень: 33
Нагороди: 0
Репутація: 13
Статус: Offline
привіт всім! пропоную тему, що стосуватиметься саме історії вишивки: звідки пішла така традиція, як змінювалася з часом? особисто мене цікавить ось таке питання. українській вишивці вже кілька сотень (тисяч?) років. увесь цей час вона передавалася як мудрість, скарб народу з рук в руки, від матері до дочки. мою прабабусю вчила її мама, та навчила бабусю. а ось бабуся мою маму вже не вчила. вчила її моя прабабуся (себто мамина бабуся) і це вже мало зовсім інший характер: хочеш - навчись, хочеш не навчись. зник момент святості, мудрості, філософії вишивки. чому так? чому перервався ланцюжок?
чула думки про те , що в СССР було заборонено вішати вишивки в хаті, тому дітей не навчали цьому, а те, що мали ховали в скрині.
бабуся говорить, що такого не було в її селі, забороняли тільки вишиті ікони. просто до вишивки почали ставитись як до чогось сільського, непотрібного, низького. можливо в інших регіонах було по-різному?
хто що знає?
 
BulletДата: Понеділок, 2008-12-22, 3:00 PM | Повідомлення # 2
маніяк графічних ліній
Група: Администраторы
Повідомлень: 11630
Нагороди: 7
Репутація: 1033
Статус: Offline
Quote (Schastyachko)
чула думки про те , що в СССР було заборонено вішати вишивки в хаті, тому дітей не навчали цьому, а те, що мали ховали в скрині.

на мою думку це теж маячня якась smile Моя бабуся (не українка, грекиня за походженням) в 40-60-ті роки заробляла тим, що вишивала модне тоді причандалля для оздоби кімнат, прикрашене вишивками (моя бабуся вишивала в техніках хрестиків складних і дуже багато рішельє). Якщо у Фастові вішали такого ДУЖЕ багато, то в чому була заборона? Де забороняли? Фастів - це ж безпосередня близькість до тодішньої комуністичної столиці wink

Згадаймо старі радянські фільми: "Аніськін", "Карнавальна ніч" тощо", - там дуже багато людей "на постах" ходять у вишиванках під костюмним піджаком!
Та що там кіно, ви Хрущова згадайте, в чому він про "кузькіну мать" розказував wink

Так що подібної заборони не було. А про ікони - то да, було таке....



Чарівниця - Берегиня форуму - 2012
моя майстерня на форумі
Приватна скринька на форумі заповнена. Пишіть тільки на elisa@ukr.net
 
TanaДата: П`ятниця, 2010-01-08, 11:55 AM | Повідомлення # 3
Мудра людина
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 7330
Нагороди: 6
Репутація: 1080
Статус: Offline
Трішки історії звідси про те, як видобували червоний колір для фарбування ниток:

Для фарбування одягу та вовняної пряжі українці використовували рослинність - траву, кору дерев, квіти. В описах Кинель-Черкаської слободи П. С. Палласом представлений унікальний спосіб виготовлення фарби із природного червця: "З половини червня до половини липня місяця баби і діти зазвичай вправляються перед жнивами у збиранні червця. Вони шукають цього комаху на сухих і худих місцях, здебільшого близько кореня земляніци, яка у них клубайкой зветься, також при рідко рослої трави, мохна званої. Вони зрізають цю траву ножиком і збирають до посудини сині бульбашки, що знаходяться на верхній частині кореня, яких числом до 10 і до 12 буває на одній рослині, і в якому знаходиться фарбувальна комаха. оце бульбашки, дивлячись по погоді, приходять в досконалість в червні місяці, а в липні починає вже ця комаха вилупаться, що і черкаським бабам досить відомо.

Вони охоче збирають вилупившуюся комаху, ніж бульбашки, бо з оной фарба виходить чистіше і краще. Вони ж розповідають баєчку, що вийшла комаха на деякий день збирається з усієї країни до одного куща, і тоді тим людям, які у день свята Казанської Богородиці, тобто 8 числа липня, ходять на світанку в полі оной камахі шукати, залишається на щастiе знайти такий скарб.

Зібраний червець катають в ситі для очищення від землі, потім сушать на сковороді в печі або на вугіллі, невеликий жар випускають. З причини важкого збирання продають червець нарочито дорого, і збирають його не більше, як скільки їм треба для домашнього вжитку, бо вони фарбують червецем своїх поясів і вовняну пряжу, якою вишивають візерунки на своєму одязі.

Якщо хочуть вони пряжу фарбувати, то кладуть у надмірно кислий квас, додають ще квасцов і ставлять посудину в піч на цілу добу. Потім вийнявши пряжу, вичавлюють і сушать, а червець в горщику труть і варять у воді. Коли всі фарбувальні частинки з оного вийдуть, то опускають пряжу в горщик і ще варять. Жменею червця фарбують вони стільки пряжі, скільки потрібно було на 2 пояси або тасьми, що складає біля фунта вовни. Фарба з червця кольором не багато краще фарби з трави материнки, тільки що вона не скоро линяє ".


Координую Довгобуд "Виплекана сорочка"
Моя майстерня

Чому закладинка – найкращий подарунок?!
"Чарівниця-берегиня форума-2010"
Чарівниця - Хранитель традицій і увіковічнювач їх в сучасності і майбутньому - 2012
 
TanaДата: Неділя, 2010-07-25, 6:04 PM | Повідомлення # 4
Мудра людина
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 7330
Нагороди: 6
Репутація: 1080
Статус: Offline
Хороша робота з народознавства Зінчука Андрія Вишита сорочка – прадавній оберіг Витяг:
Народні барвники

У кожному регіоні у вишивках сорочок склалася своя, відшліфована сторіччям, єдність орнаменту і засобів його вираження, своя колірна гама. У народному мистецтві існувало багато секретів фарбування ниток природними барвниками – корою дерева, корінням, квітками, плодами багатьох рослин.

Від довголітнього вжитку береги рушників і сорочок зносилися, тканина поцяткувалася рудими окрапинами, а ось кольорових візерунків не торкнулася руйнівна рука часу – свіжість тонів така ж природна й чаруюча, наче з’явилися вони минулої зими. Чому ж сьогоднішні фарби, маючи безліч компонентів, подарованих хімічною промисловістю, так швидко линяють? Ось тут би й скористатися сучасним фахівцям мудрим досвідом своїх попередників.

Про традиційні рецепти виготовлення народних барвників рідко хто, навіть із літніх людей, може нині пригадати, а тим паче детально розповісти про технологічні прийоми. І все ж якусь дещицю таки вдалося вилучити з людської пам’яті.

Традиційно виготовляли барвники з багатьох компонентів живої природи – кори дерев, листя коріння, плодів та квітів. Для кожного окремого випадку були свої строки збирання й заготівлі сировини, суворий режим дозування, чітка технологія заварювання тощо. Особливих канонів дотримувалися при заготівлі трав – тут, як вважають знавці своєї справи, багато залежить, на яку фазу місяця, навіть годину зібрано барвникові зілля. Скажімо, материнку й мокринку, з яких готували червону фарбу, збирали лише вдосвіта на день Луки (5 травня). При цьому зело годилося зривати не голіруч, а в рукавицях, щоб при фарбуванні не з’явилися на тканині чи пряжі плями.

Практично з кожної бадилинки, яка зростала в саду, на городі, у полі чи в лісі, можна було отримати барвник. Із дикої груші, наприклад, виготовляли декілька фарб: з кори – темно-коричневу, з листя – жовту; з кисличок (диких яблук) рецептували жовтавий, з досить ніжними відтінками колір. Цими настоями фарбували нитки й тонку тканину.

Подібні фарби (жовті та світло-жовті) отримували з квітів ромашок, горицвіту, бростей молодої тополі і навіть з гречаної полови. Для темно-синіх барвників використовували цвіт сону, а для зеленої – чорної ружі та рясту.

Особливо ужитковим для українських селян був коричневий колір. Ним фарбували вовняні вироби, переважно свити. Для цієї мети заготовляли кору верби, крушини (вовчих ягід), дуба, берези, листя та шкаралупу волоського горіха, витиснутий сік хмелю, латаття, лушпиння цибулі тощо. Нерідко вдавалися і до комбінування, щоб отримати потрібний відтінок. Настій з кори вільхи давав, скажімо, коричневий колір, а в поєднанні з березовим листям набував жовтавих тонів. У такий спосіб «добування» отримували оранжеві та чорні барвники. У повсякденній практиці використовували також ягоди крушини та бузини, інших дикоростучих кущів.

Тривкість і відтінки кольорів залежали від багатьох факторів – якості сировини, її дозування, комбінування з іншими компонентами, терміну вимочування тканини в барвнику. Відвар готували здебільшого шляхом настоювання. У казан засипали сировину, заливали її гарячою водою і на ніч ставили в тепле приміщення. Через добу барвник був готовий до вжитку (виняток – коли дубили шкіру; настої готували значно довше). У дубитель занурювали нитки чи тканину і кип’ятили їх 15-20 хвилин. Від тривалості кип’ятіння, власне, залежала барвистість кольору. Щоб краще проходив процес і якість фарбування була високою, до розчину додавали розсіл з-під помідорів, огірків, квашеної капусти і навіть сіль.

Ось така, якщо коротко, загальна технологія отримання народних барвників. Проте розповідь була б неповною, якби я не згадав про знаменитий червець. Пам’ятаю хрестоматійні рядки зі «Слова о полку Ігоревім» : «Червлений стяг, біля хоругов, червлена чілка, срібне струпіє – хороброму Святославину»?

Термін «Червлений стяг», «червлене знамено» широко вживаний у давньоруських літописах і означає багряний або червоний колір. У ті далекі часи руські воїни свої знамена фарбували саме в такий колір. Барвник отримували з сокоживної комахи – кошенілі. Один з її різновидів – восковий червець – використовували для виготовлення «білого воску», а з самої кошенілі добували червону фарбу.

Цей промисел був відомий у Київській Русі ще з Х століття. Серед інших оброкових повинностей древляни змушені були давати київським князям «по ложці червецю з осідла». Виготовлений із нього високоякісний барвник, крім усього, мав величезний попит у іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали по «руську фарбу» каравани до Києва. Навіть море, через яке пливли іноземці, називали в давнину Червним, і тільки згодом воно трансформувалось у Чорне.

Ремісники тримали в глибокій таємниці рецепт виготовлення червленої фарби, тому попит на неї на світовому ринку був величезний. Ось чому, колонізувавши українські землі, польська шляхта в першу чергу намагалася монополізувати цей ходовий промисел. У рукописному трактаті про народний календар Овруччини стверджувалося, що до 1848 року «в багатьох селах повіту селяни були зобов’язані інвентарем давати податок з червецю, до чого вживано міру дерев’яної ложки»

Практично кожна жива рослина, що оточує нас, таїть у собі секрет природного кольору. Наші пращури вміли добувати з комори природи без будь-якого ризику всі відтінки веселки. Ми ж, невдячні нащадки, не тільки призабули, а й знехтували чи навіть зганьбили досвід своїх попередників. На моє глибоке переконання, рано чи пізно нам або ж нашим майбутнім поколінням доведеться повертатися до першооснов – шукати чи заново віднаходити рецептуру неодноцвітних барв. Щоб полегшити цю справу, збережімо хоча б те, що деінде залишилося в людській пам’яті.


Координую Довгобуд "Виплекана сорочка"
Моя майстерня

Чому закладинка – найкращий подарунок?!
"Чарівниця-берегиня форума-2010"
Чарівниця - Хранитель традицій і увіковічнювач їх в сучасності і майбутньому - 2012
 
lady-vДата: Неділя, 2010-07-25, 6:10 PM | Повідомлення # 5
Мудра людина
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 3558
Нагороди: 7
Репутація: 642
Статус: Offline
Tana, дякую за таку змістовну і цікаву розповідь

Моя майстерня

Жінки діляться на п'ять вікових груп:
1) дівчинка
2) дівчина
3) молода жінка
4) молода жінка
5) молода жінка

"Чарівниця форума-2010: допомога новачкам"
Чарівниця - Майстриня вишивання і добра душа форуму - 2012
 
TanaДата: Вівторок, 2011-02-15, 12:29 PM | Повідомлення # 6
Мудра людина
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 7330
Нагороди: 6
Репутація: 1080
Статус: Offline
Ще про природні фарбники з російськомовних інет-джерел
Природные красители - органические соединения,которые вырабатываются живыми организмами и окрашивают животные и растительные клетки и ткани.В основном соединения желтых, коричневых , черных и красных цветов разных оттенков, очень мало синих и фиолетовых, зеленые, как правило, отсутствуют.
До 2-ой половины XIXв. природные красители-единственные в-ва для крашения текстильных и парфюмерных изделий, кожи,бумаги,пищевых продуктов и др. С развитием промышленности органического синтеза, особенно анилокрасочной пром-ти,природные красители не выдержали конкуренции с красителями синтетическими и в основном утратили былое практическое значение. В небольших количествах природные красители используют в реставрационных работах. Их применяют также в пищевой и парфюмерной промышленностях, при исследованиях методами оптической и электронной микроскопии в цитологии и гистохимии, в аналитической химии. Многие природные красители обладают значительной физиологической и антибиотической активностью, вследствие чего их часто используют как лекарственные средства. Некоторые природные красители - регуляторы роста растений, а также сигнальные вещества, привлекающие насекомых-опылителей и отпугивающие вредителей.
Природные красители широко распространены в природе и крайне многообразны. Часто в различных природных источниках встречаются одни и те же или близкие по строению природные красители, поэтому наиболее целесообразно классифицировать их по типам химических соединений.

Алифатические и алициклические красители .

Включают каратиноиды, обусловливающие желтую,оранжевую и красную окраски цветов и плодов. С удлинением цепи сопряженных двойных связей окраска углубляется. Среди природных красителей этого ряда - углеводороды , например, ликопин (красный),алюфа-,бетта-,гамма - каротины(фиолетовый);спирты, например, криптоксантин и ксантофил (желтый), зеаксантин (желтовато-красный); кетоны, например, родоксантин (синевато-черный) и астицин (фиолетовый); кето-спирты, например, кантаксантин и астаксантин (красный);альдегиды,альдегидоспирты и др..
Встречаются каротиноиды в растительном и животном мире. Многие из них, например, каротин, обладают высокой физиологической активностью, ретиналь (альдегид,образующийся из витамина А) входит в состав зрительного белка родопсина. К полиенам относится ряд антибиотиков (канацидин, пентамицин, трихомицин и др.), продуцируемых актиномицетами.

Ароматические красители.

В основном это гидрокси- и алкокси- замещенные непредельные кетоны: 1)производные коричной и феруловой кислот - 4,4- дигидроксидициннамоилметан (желтый), 4- гидроксициннамоилферулоилметан (оранжевый) и диферулоилметан,или куркумин (оранжево-красный), встречающиеся в корнях куркумы и др. ; 2) производные халкона С6Н5СН=СНСОС6Н5 и хинонов, например, лавсон и юглон, выделенные соответственно из листьев хны и из кожуры незрелых грецких орехов, - желтые красители для шерсти и щелка; хризаробин - желтый краситель бразильских видов древесины, эмодинантрон - желтый краситель древесины жостера даурского; гиперицин и псевдогиперицин - темно-фиолетовый и темно-красный красители цветов зверобоя продырявленного, обладающие способностью убивать микроорганизмы и простейшие даже при слабом УФ облучении.
Многие природные красители обладают физиологической активностью, витамины группы К -противовоспалительным действием. К частично гидрированным ароматичным природным красителям относятся антибиотики группы тетрациклина и хромомицина, окрашенные в желтый цвет. Некоторые из красителей этого ряда все еще применяют для крашения; например, в реставрационных рабо тах используют ализарин - основное красящее вещество краппа, или марены красильной, содержащее также пурпурин - красный краситель, который применяют в гистохимии для выявления Са в замороженных средах, а также как реактив в аналитической химии: картамин - желтый краситель пыльцы цветов сафлора красильного; кармин, выделяемый из кошенили (самок насекомых кактусовая ложнощитовка); и применяемый в пищевой и парфюмерной промышленностях. Действующее начало кармина - карминовая кислота; ее применяют в цитологии.

Гетероциклические красители.

Наиболее широко представлены желтые природные красители- гидрокси-, метокси - и метилендигидроксипроизводные 4-хромона и хромена. К ним относятся флавоноиды - производные флавона, флавонола, флаванона и флаванонола, изофлавона, а также антоцианидины, окрашивающие цветы, ягоды, плоды и овощи в красный, фиолетовый, синий и черный цвета.
К этой группе природных красителей относятся также телефоровая кислота- черно-фиолетовый краситель множества видов грибов, бразилин и гематоксилин, выделенные из древесины различных видов красного дерева и кампешевого дерева. Эти бесцветные вещества при крашении хлопка по аллюминиевой протраве дают синевато-красные и фиолетовые окраски. Гематоксилин (на его основе созданы красящие растворы специфического действия) применяют также для цитологической диагностики рака.

Азотсодержащие гетероциклы.

Наиболее древние природные красители - индиго и пурпур античный(6,6/-диброминдиго).

формула

Производные поррола включают три важные группы красителей:
1. Красный пигмент эритроцитов крови гемоглобин - железосодержащий комплекс протопорфирина и белка глобина.
2. Пигменты зеленых частей растений, содержащиеся в хлоропластах наряду с каротиноидами (в соотношении 3:1), сине-зеленый хлорофилл- а и желто-зеленый хлорофилл- б, играющие важную роль в процессах фотосинтеза.
3. Желчные пигменты.
Производные птеридина - широко распространенные пигменты, содержащиеся в крыльях бабочек и птиц.
Далі в наступному повідомленні


Координую Довгобуд "Виплекана сорочка"
Моя майстерня

Чому закладинка – найкращий подарунок?!
"Чарівниця-берегиня форума-2010"
Чарівниця - Хранитель традицій і увіковічнювач їх в сучасності і майбутньому - 2012
 
TanaДата: Вівторок, 2011-02-15, 12:29 PM | Повідомлення # 7
Мудра людина
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 7330
Нагороди: 6
Репутація: 1080
Статус: Offline
Продовження

Красители из растений.
Желтые краски

Восковник, невысокий кустарник с большими листьями, распространен на севере России, имеет несколько разновидностей, известных под именем восковой ягоды, воскового вереска и т.д.; на плодах имеется восковой слой. Восковник имеет много красящего вещества, дающего ярко-желтый цвет, толокнянка - медвежий виноград, по виду напоминает бруснику, ягоды мучнистые, растет на песчаных местах и в сосновых лесах, собирать нужно после появления ягод. Дает желтый цвет.
Крушина - волчьи ягоды, красящее вещество находится в коре; произрастает на всей территории России, имеет много местных названий: корушатник, медвежина, крушина колючая, слабительная, окостер, проскурина и др. Кора некоторых видов крушины в свежем виде дает желтую окраску, а в сухом - коричневую.
Береза - красящее вещество содержится в листьях и молодой коре; листья и кора собираются в начале лета; из листьев получается ярко-желтая краска, из коры - желтоватая.
Василек угластый - листья красят шелк и шерсть.
Василистник - листья красят шерсть,
Золототысячник - трава красит шерсть.
Одноягодник - красит полотно.
Полынь - трава красит в соломенный и палевый цвет, с квасцами - в лимонный цвет.
Подмаренник - цветы с прибавлением квасцов красят в темно-желтый цвет.
Барбарис - кустарник. Красящее вещество получается из коры, корней и древесины.
Желтинник - на Украине называют скомпия, красящее вещество в листьях и молодых ветвях, собирают в августе, сушат, толкут и мелют.

Синие краски

Плаун ликоподий - травянистое растение; красящее вещество в стебле растения.
Вайда (синило, синиль, фарбовник) - растет в умеренной полосе России, красящее вещество содержится в листьях.
Гречиха - дикорастущая на берегах Каспийского моря. Красящее вещество в листьях, густого синего цвета (индиго).
Гераний лесной - красящее вещество в цветах.
Ежевика - ягоды красят в темно-синий цвет.
Черника - ягоды красят шерсть, смоченную, квасцами (1:10), в фиолетовый цвет.
Лакмусник - растет в Крыму. Трава красит шерсть в фиолетовый цвет, известный у французов под названием "Турнесоль".
Шалфей луговой - трава красит в темно-синий цвет.

Зеленые краски

Бузина - используют не спелые ягоды, как для красной краски, а листья бузины, которые дают хороший зеленый цвет.
Хвощ болотный, железник, беличий хвост, - растет повсюду; красящее вещество в стебле, дает зеленый цвет.
Щавель - растет почти повсюду; красящее вещество в листьях.
Можжевельник - растет почти повсюду; красящее вещество в ягодах.
Рута и цветок синего касатика - сок из них, смешанный вместе, дает прочный зеленый цвет.
Бирючина - ягоды окрашивают шерсть в, темно-зеленый цвет.
Черемуха - внутренняя кора окрашивает в зеленый цвет.
Тополь - внутренняя кора красит пряжу в зеленый цвет, пряжа должна быть предварительно смочена железным купоросом (1 :10).

Коричневые краски

Лишайники, торчовка, дубовая лапка - растут почти повсюду, на земле и камнях. Лишайник, растущий на камнях, дает особенно прочную коричневую окраску.
Ольха черная - распространена в умеренной полосе России, красящее вещество в листьях, молодых ветвях и коре.
Сухая кора крушины - дает коричневую окраску,
Кора сливяного дерева - дает коричневую окраску.
Трава серпуха - красит льняные и шелковые ткани.
Щавель конский - корень его, выкопанный осенью, дает коричневый цвет.

Красные краски

Крушина, волчьи ягоды - та же, что для получения желтого цвета; для красного цвета собирается не кора, а молодые ветки и листья до цветения.
Марена красильная или крап - растет на юге, в Крыму, Закавказье; красящее вещество в корне растения, который выкапывается до цветения.
Бузина - кустарник, растет почти повсюду; красящее вещество в спелых ягодах.
Ветла - кора, сваренная в щелоке, красит шелк и шерсть.
Душица - трава красит шерсть.
Мак дикий - сок из цветов красит шелк, шерсть, полотно, смоченные предварительно в растворе из 2 ч. квасцов, б ч. уксуса и 6 ч, воды.
Терн - кора, варенная со щелоком, красит шерсть.
Бирючина - сок из ягод, смешанный с нашатырем или глауберовой солью.
Стружки красного дерева фернамбук варить с прибавлением 2 - 3% квасцов (или поташа). Дает не только красный, но и желтый, оранжевый, пурпурный, фиолетовый цвета.

Серые краски

Барвинок - трава красит шерсть в темно-серый цвет.
Ель - кора красит шерсть.
Кувшинка - корень красит хлопок и лен.
Ракитник - кора дает темно-серый цвет.
Толокнянка - листья красят шерсть в светло-серый цвет.
Копытень - красит шерсть в темно-серый цвет.
http://www.alhimikov.net/himerunda/naturkras.html


Координую Довгобуд "Виплекана сорочка"
Моя майстерня

Чому закладинка – найкращий подарунок?!
"Чарівниця-берегиня форума-2010"
Чарівниця - Хранитель традицій і увіковічнювач їх в сучасності і майбутньому - 2012


Повідомлення відредагував Bullet - Вівторок, 2011-02-15, 9:50 PM
 
BulletДата: Вівторок, 2011-02-15, 9:50 PM | Повідомлення # 8
маніяк графічних ліній
Група: Администраторы
Повідомлень: 11630
Нагороди: 7
Репутація: 1033
Статус: Offline
Tana, дякую за цінну інформацію, звиняй, я дозволила собі маленьку кольорову корекцію твого повідомлення smile


Чарівниця - Берегиня форуму - 2012
моя майстерня на форумі
Приватна скринька на форумі заповнена. Пишіть тільки на elisa@ukr.net
 
parsДата: Середа, 2011-02-16, 1:33 PM | Повідомлення # 9
побратим
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 218
Нагороди: 0
Репутація: 55
Статус: Offline
Домоткане льняне полотно. Як вирощували, обробляли і ткали
Як в давнину, так і в 19 сторіччі, українські жінки виготовляли полотно із ручнопрядених льняних, конопляних і вовняних ниток. Льон, коноплі та овеча вовна оброблялись протягом цілого року, поетапно, у визначені народним календарем терміни.

Найкращі сорти льону-довгунця вирощували в Ровенській, Волинській і львівській областях, конопель- у Тернопільській. Спочатку сировину підготовлювали, обробляли волокна, пряли, зсукували нитки, ткали, потім вибілювали викачували, вигладжували, вибивали..
Льняні і конопляні полотна були найпоширенішим матеріалом. Льняні- м’які, мають дрібнішу клітку, сірувато-охристі відтінки. Конопляні- тугіші, зеленувато-сірих відтінків. Інколи і змішували льон і коноплі. Виготовляли полотна дуже по-різному. Тому і розрізняють близько 20 видів полотен. Тонкі полотна, призначені для вишивання, ткали і рідшим і тугішим переплетенням, старанно вибілювали на росі, сонці, морозі, щоб вони виблискували сріблястими переливами ручнопрядених ниток.

Льон - це найстародавніша культурна рослина, яку однією з перших почала використовувати людина. Стебла льону, нитки, мотузки та інші вироби знайдені у будівлях, що відносяться до кам'яного віку. Разом з коноплями льон одягав, годував, зігрівав стародавню людину. Із прадавніх часів, ще до заснування Київської держави, льон, для одержання волокна, олії і виготовлення полотна, вирощували всі племена, що населяли територію сучасної України. Швидке збільшення посівних площ льону відбулось у XIII столітті.

Існувало чимало повір’їв, пов’язаних із вирощуванням льону. Його сіяли ранньою весною: «Сій льонок, як лежить холодок». Сівба льону регламентувалася днем (вівторок чи п’ятниця) та фазами місяця: «Як молодик ростиме, то і льон буде рости» Коноплі ж сіяли не раніше Благовіщення. За традицією висівати коноплі чи льон мали лише чоловіки. Існувала віра у демонічну силу «закрутів або заломів» із стебла коноплі або ниток. Вони символізували відмирання, підкидалися на ниви, щоб був неврожай. «Мені як зав’язано» або «зав’язали світ» говорили в народі в давнину. Тому сіяння льону було обрядом, під час якого перед початком сівби підкидали вгору крашанку, яку потім з’їдали.
«Вирощували льон спеціальних сортів, у яких було тонке й невисоке стебло – «лущик» або «простяк».Коноплі також були різні: вони мали чоловічі й жіночі стебла. Чоловічі (плоскінь) дозрівають раніше, а волокно з них ніжніше. Жіночі стебла (матірка) – значно грубіші, їх виривали восени, в’язали у невеликі пучки, обмолочували і мочили 3 тижні. Вимочували коноплі у ставках, копанках, ямах і річках, після чого сушили і били праником. Льон вимочували так само як і коноплі або стелили тонким шаром на лузі».
Дозрілий льон вибирали, молотили, слали («росяна мочка») на лузі. Під час слання качалися по траві, промовляючи: «дивись, біжить вовк, щоб був льон білий, як шовк».
Тріпаючи льон, дівчата розпускали коси, «щоб льон був хороший і коси хороші». Вирощування й обробка льону і конопель – це тяжка й виснажлива праця, яка майже повністю лежала на жіночих плечах.
Сушили коноплі та льон на сонці, а в лісових районах у спеціальних сушках. Після сушіння їх тіпали – відділяли кострицю від волокна. Цей процес проходив у такій послідовності: жменьку конопель або льону ділили на ручайки, ламали, тріпали об стовпи або дошку, м’яли на бительні й на завершення терли на терниці. Після цього волокно микали на гребені, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Готове волокно складали у «куклу, козак». З нього микали мички, котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою, щетиною або металевими щітками. Микати мички заборонялося в четвер після обіду та у п’ятницю; цю роботу намагалися закінчити в суботу, щоб мичка не залишалася у гребені. Не можна було залишати мичку не допряденою на ніч. “Як буде ночувати мичка, то доля прийде і заплутає ту мичку”. З нечесаного волокна “нечесу” пряли нитки для ткання грубішого полотна, добре вичесаним воно вважалося тоді, коли пущене на воду, воно не залишало ніякого сліду.

У процес ручного прядіння льону входить насамперед підготовка волокон для ткацтва. В українському побуті стебла вимочених і висушених конопель спочатку обробляли на бительні (стебла конопель чи льону тіпають (б’ють ), очищають їх волокна від костриці ) і терниці (пристрій, на якому досягається більш якісне очищення способом биття і тертя). З відім’ятих волокон робили мичку (в’язка конопляних або лляних волокон, приготованих для прядіння), які начісували на гребінь для прядіння. Виготовлення прядива та тканин належало до важливої сфери домашніх занять кожної сім’ї: ткали рушники, скатертини, тканини для виготовлення одягу. Уміння добре прясти та ткати було необхідним для дівчини на виданні. До цих занять привчали з раннього дитинства. За звичаєм на Русі прядку дівчині дарував батько або брат уже в 6-7 років, коли мати вирішувала, що їй треба “входити в розум”. Дівчата, зазвичай, пряли на вечорницях, збиралися разом у спеціальній хаті. Туди ж приходили й хлопці, щоб розважати дівчат. Починали прясти після закінчення польових робіт. Процес прядіння складався з того, що вичесану за допомогою металевої щітки “жменьку” “волочили” – розправляли, робили куделю, яку пряли на веретено, доводячи товщину нитки до товщини волосини. Веретено – знаряддя ручного народного прядіння, яке виготовлялося в основному з дерева з видовженим загостреним одним кінцем, з потовщиною серединою і закінченням у вигляді головки на другому кінці. З’явилося воно спочатку у Стародавньому Сході. Саме прядіння проходило наступним чином: лівою рукою пряха смикала кудель, правою приводила веретено в обертання, тим самим скручуючи волокно в нитку. Готову нитку намотувала на долоню лівої руки, а з неї перемотувала на веретено, поставлене на коліно. Після цього нитку на вершині веретена затягували петлею, потім знову смикали прядиво і все повторювалося спочатку. Напрядене веретено підсушували, щоб нитка не “кошлатилась”. З веретена через порожнисту трубочку з отвором її змотували в клубок. З двох веретен або з двох клубків нитки переносили на снівницю, знявши зі снівниці, їх обливали “піспою” (завареним борошном) і сушили. Веретено уявлялося в народі як символ життя, тимчасовості, Великої Богині (матері), стрижня, на якому обертається небо: “…почало крутитися і викрутилася Земля”. Оскільки формою веретено трохи нагадує змія, а останній порівнювався з культом померлих предків, то комплекс веретено-змій мав медитативну функцію стосовно світу людей і світу померлих. Веретено було атрибутом лікувальної магії. Гострим кінцем його обводили навколо хворого, лікуючи лишай, випікали бородавки тощо. Творцем “нитки життя”, яка прялася на веретені, у слов’ян вважалася богиня Макош, яка в християнстві була замінена Параскевою-П’ятницею, свято якої в давнину святкували 28 жовтня. В Україні існувало багато повір’їв, пов’язаних зі Святою П’ятницею. “...Св. П’ятниця ходить по землі в образі жінки. Усе тіло її зранене голками, веретенами, поколене гребенями від того, що порушується її заборона шити, прясти, ткати у п’ятницю. Тому напередодні свята дівчата знімали нитку з веретена – уночі могла прийти прясти відьма та ще й П’ятниця могла покарати власницю прядки”. Навіть золити було заборонено у п’ятницю –“жінка в п’ятницю золила та й долю свою втопила”. Найважливішою функцією П’ятниці було оберігати родину від біди, приносити в дім радість, здоров’я, справедливість, достаток, дбати про духовну чистоту людини. Предмети ткацького знаряддя супроводжували людину протягом тисячоліть, тому уявлялися для них священними, наділялися багатьма сакральними якостями. Їм надавалося велике оберегове, лікувальне та інші значення. Тому на предметах домашнього вжитку, особливо на вишитих рушниках можна бачити стилістичні зображення веретен та гребеня: гребінь не лежить, а мовби рухається догори, що вже само по собі пов’язане з просторовою символікою. У народному побуті існували спеціальні правила щодо використання гребеня: його не можна було класти на стіл, на вікно, на діжу, бо “ангел не сяде”. Гребінь розглядався як символ жіночої долі: новонародженій дівчині на ньому перерізали пуповину, щоб з неї вийшла добра прядильниця й вишивальниця. Дівчата під час ворожіння ховали гребінь під подушку зі словами: “Суджений, ряджений, приходь голову чесати”. Гребінь клали до зерна під час засівок – “щоб жито було густе”, використовували як оберіг від нечистої сили, хвороб. В Україні та Білорусі відоме використання гребеня як музичного інструменту. Клали на нього тоненький папірець, щільно прижимали до губ, сильно дули, при цьому наспівуючи певну мелодію. Виходило дуже добре. Таким чином, гребінь був предметом – символом давніх ритуалів, що входили до складу обрядів переходу у новий сезон, рік, нову вікову, шлюбну, соціальну групу, врешті, у життя і смерть.

Додано (2011-02-16, 1:33 PM)
---------------------------------------------
продовження:
Майже з XV ст. відома в Україні прядка, домашній верстат, призначений для ручного прядіння. Приводилася вона в рух ніжним або ручним приводом. Продуктивність прядки була набагато вища від веретена, тому до другої половини XIX ст. вона майже повністю його замінила.

Прядка, як і інші знаряддя праці, була наділена чітким сакральним значенням. Вона й досі відома в народі як символ життя і часу. Вертіння прядки породжує магічну силу, створює коло. Взагалі, колесо прядки – знак складний, містить у собі численний ряд семантичних нашарувань. Найбільш відома його символіка, викликана ідеєю аналогії: колесо–сонце, поєднання уявлень про космічний і земний час, образ коловорота. Прядка була атрибутом міфологічної істоти-жінки. Та й у самих назвах трудових процесів українці використовували поняття жіночого роду – “матірка”, “кукла”, “вічка” (петлі для навивання основи). Існували повір’я, пов’язані з прядінням. За одним із них, гребінь і веретено сам Бог показав людині, а прядку з колесом – Чорт. Заборонялося прясти в середу, п’ятницю та неділю. Якщо прясти в п’ятницю, то як переповідала легенда: “На тому світі будуть устромлені в серце всі веретена, що жінка напряла за все своє життя”. Про знаряддя прядіння, вміння прясти, говорять народні прислів’я, загадки, приказки: “Яка пряжа, така й нитка”, “Яка пряжа таке й полотно ляже”. Про жінку, яка гарно пряла казали: “Добра пряха й на скіпку напряде .Перший клубок, який дівчина напряде, треба було кинути у вогонь, щоб нитка так швидко прялася, як вогонь горить. Машинне прядіння почало розвиватися з середини ХVIII ст. На ПМ виконуються три основні операції: витягування рівниці на витяжних пристроях, кручення верстатами, намотування прядива на патрони або шпулі. За використанням волокна розрізняють ПМ для прядіння бавовни, луб’яних волокон, вовни, шовкових виробів. Мистецтво ткання було відоме на території України вже в епоху трипільської культури (IV-III тис. до н. е.). У літописах Київської Русі є свідчення, що “плели вовну, збивали повсть, пряли”, виробляли полотно “плати”. У найдавніших світотворчих колядках згадується «Павук-творець» – сяючий образ павука-ткача, що снує нитки-промінці, наповнює їх живлячим духом. У ті часи існувало та шанувалося божество прядіння – «Прядун». Ткані речі для родини виготовлялися в умовах натурального господарювання, тому ткацький верстат стає належністю кожної оселі, незалежно від етнічного походження. Напрясти й наткати треба було на всю родину та ще й податки сплатити полотном та ряднами. Тому й співалося у народній пісні:
На ганочку кросна ткала,
Чорним пером лист писала...

Ткали в основному жінки та дівчата, але чимало було ткачів-чоловіків. Ткали, як правило, з ранньої весни до початку польових робіт. Ткати намагалися при повному місяці, у великі пости. У день, коли ставили кросна (ручний вертикальний ткацький верстат), у хаті обов’язково топилося, бо вологі нитки рвуться і по них погано ходить човник. Не всі жінки в селі вміли добре навивати кросна: для цього найчастіше запрошувалися вмілі майстрині. За народним повір’ям, небажано, щоб за цією роботою спостерігав хтось сторонній. У народі говорили: “не дай, мати, заміж, де затикають, а де посередині тчуть”. Тонко напрядена нитка потребувала й особливо дбайливого поводження з нею під час ткання: треба, щоб легко ходив човник, щоб дошка ледь-ледь притискала нитку до нитки. Тоді полотно “аж світиться”, крізь нього можна розглядати найближчі предмети. Зняте з кросен виткане полотно полоскали у воді кімнатної температури і сушили, повторюючи це не менше 3 разів. Щоб нитки рівномірно розправилися, по вологому полотні, яке тримали на витягнутих руках, качали скляну кулю “галу” та прасували рублем. Полотна ткали на ткацьких верстатах. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за V тис. років до н.е. Для утворення тканини на ньому використовують дві системи ниток – основи та піткання. Повний цикл включає такі операції: утворення зіву, прокладання нитки піткання у зів, прибивання нитки піткання до краю тканини, переміщення виробленої тканини й основи.

Ручні ткацькі верстати, які використовувалися у народному ткацтві, були горизонтальними і вертикальними. Вони мали низьку продуктивність і використовуються в наш час здебільшого для виготовлення унікальних художніх тканих виробів. На простому механічному ТВ тканина виробляється спеціальними механізмами, що приводяться в рух приводом. Ткач замінює шпулі з нитками піткання в човнику, ліквідує обриви ниток, стежить за роботою верстата. Ткацькі верстати були легкими, рухомими та незначними за розміром, що давало змогу розміщувати їх у селянських хатах. Техніка ткання на верстатах залежала від практичного застосування тканини. Типовою ознакою, характерною для ткацьких верстатів, була обмежена ширина полотна 60-80см. Ткацькими верстатами, цими нескладними за конструкцією знаряддями праці, українські народні майстрині створили велику кількість видів ткацьких виробів. Зокрема, вони виробляли до 20 видів полотна. Ткацьке мистецтво в Україні символізувало не тільки естетичні, художні смаки народу, а й було своєрідною візиткою таланту кожної майстрині, створювало думку про жінку та її дочок, тобто характеризувало жіночу вправність, майстерність, охайність і працьовитість. Історія українського народу підтверджує, що серед простих людей одвічно живе тяга до красивого, доцільного й етично-вивершеного.

На початку 19 ст. часто ткали тканини з фабричних ниток. На Поділлі, в прикарпатських районах поширеним було використання на основу для ткання льняних ниток, а на поробок-фабричних.
джерело


всі люди як люди, а я - смайлик =)
моя сторінка вконтакті =)
parsokon
 
березинаДата: Неділя, 2012-04-01, 2:36 PM | Повідомлення # 10
відвідувач
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 29
Нагороди: 0
Репутація: 4
Статус: Offline
Tana, pars дякую , милі дівчата, за цікаві статті. Ще раз переконуюся ( вкотре) чим більше дізнаєшся про щось- тим менше знаєш.
 
березинаДата: Неділя, 2012-04-01, 2:49 PM | Повідомлення # 11
відвідувач
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 29
Нагороди: 0
Репутація: 4
Статус: Offline
(чула думки про те , що в СССР було заборонено вішати вишивки в хаті, тому дітей не навчали цьому, ) Вибачте, не знаю поки що як правильно вставить чужий текст у своє повідомлення (З ПОВ №1) а свої п"ять копійок додати кортить. Заборони прямої не було але то все вважалося міщанством і не "пріветствовалось" ми ж були всі просто радянські - без роду і племені. і модні були плаття з комбайнами тракторами і т.д. ну і традиційно - темний низ, світлий верх.Скромненько, дівчатка, не виділятись ви ж комсомолки! Сором! могли і на загальних зборах розібрать і з комсомолу чи з партії з ганьбою...Це мені мама - вчителька розповідала. А їй 82.
 
BulletДата: Неділя, 2012-04-01, 3:25 PM | Повідомлення # 12
маніяк графічних ліній
Група: Администраторы
Повідомлень: 11630
Нагороди: 7
Репутація: 1033
Статус: Offline
Quote (березина)
(чула думки про те , що в СССР було заборонено вішати вишивки в хаті, тому дітей не навчали цьому, ) Вибачте, не знаю поки що як правильно вставить чужий текст у своє повідомлення (З ПОВ №1) а свої п"ять копійок додати кортить. Заборони прямої не було але то все вважалося міщанством і не "пріветствовалось" ми ж були всі просто радянські - без роду і племені. і модні були плаття з комбайнами тракторами і т.д. ну і традиційно - темний низ, світлий верх.Скромненько, дівчатка, не виділятись ви ж комсомолки! Сором! могли і на загальних зборах розібрать і з комсомолу чи з партії з ганьбою...Це мені мама - вчителька розповідала. А їй 82.

Якось мені мало віриться аж в таке.
Правда, що була негласна заборона на ікони і рушники-божники. Але впродовж десятиліть було МОДНО носити вишиті сорочки-апаш з українськими і білоруськими хрестиковими і лічильними швами. Це навіть в старих рад. фільмах видно.
А вишивати було можно завжди. Інша річ, що не підтримувалось прагнення до пізнання свого коріння етнічного...
Це мені розповідали мама, бабуся (покійна нині) і велика кількість радянських фільмів, в яких вишивки по стінах - тьма тьмуща.



Чарівниця - Берегиня форуму - 2012
моя майстерня на форумі
Приватна скринька на форумі заповнена. Пишіть тільки на elisa@ukr.net
 
OленкаДата: Понеділок, 2012-04-02, 3:31 AM | Повідомлення # 13
Мудра людина
Група: Перевірений користувач
Повідомлень: 3026
Нагороди: 0
Репутація: 540
Статус: Offline
Quote (березина)
чула думки про те , що в СССР було заборонено вішати вишивки в хаті, тому дітей не навчали цьому, )
Не знаю про заборону. Знаю що не було поширене. Не було багато матеріалів і схем. Продавались такі із штампованим, але теж не всюди. Але люди вишивали, подушки рушнички і картини.

Хочу сказати добре слово про вчительку української мови і літератури Наталю Михайлівну, не пам"ятаю її фамілії. Була вона нашою класною керівницею, в школі № 13 в місті Києві. Вона вишивала, багато вишивала. В її квартирі було багато вишивок. Ми ходили до неї в гості всім класом. ЇЇ вишиті портрети Шевченка були в музеї Шевченка здається, в Каніві, мабуть і рушники, і ще щось було. Вона нас водила в музеї українознавства, з вишивками і українським строєм, зараз уже так добре не пам"ятаю, але думаю ми були, в усіх на тей час існуючих. Вишивав у нас весь клас. І хлопці і дівчата, краватки, серветочки, головне що ми добровільно залишались після школи і вишивали.
Так що точно знаю, були люди які вишивали, і навіть такі які могли навчати цього в загальноосвітній школі. Не пам"ятаю чому, але ті поза класні уроки були припинені, було шкода.



"Якось буде... - ніяк не буде!.."
Галина Чайка (Лановенко)
 
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Найактивніші форумчани за кількістю коментарів:


Будь ласка, утримайтесь від розміщення схем і зображень наступних виробників: Lanarte, Michael Powell, Margaret Sherry, Faby Reilly Designs, Solaria Gallery, Janlynn Corporation, Stoney Creek, HAED.