Tana, якщо є можливість чи можеш розказати щось про лемківську вишивку? Може якісь взірці, статті.Попросила мене одна хороша людина вишити сорочку, коріння має лемківське.і вже певно з пів року я не можу взятися за роботу, бо не знаю з якого боку підійти і з чого почати.Ще не можу дозріти.Може допоможеш хоча б якоюсь інформацією, то може тоді буду думати... Будь- ласочка..... Моя майстерня ®
З того, що вдома, маю (за книгами О.Косміної): Вочевидь, не стільки буде вишивки на сорочці, скільки бриж і оздоблення манжетів (додаткова мотивація освоїти брижі, знадобиться книжка Стахурської, там прикладів саме манжетів з брижами на фото дуже-дуже багато). На ворот йде широка бісерна силянка. Пишні рукави (викрійка буде типовою для всього Карпатського регіону). Якщо ще десь щось побачу, додам. Також, вважаю, слід переглянути тему з вишивкою по регіонам для натхнення, там були подібні сорочки, якщо не помиляюсь. тут ще питали про Лемківщину Ще тема для натхнення. Там точно є музейні приклади-зразки. Принаймні, сподіваюсь, вищевикладене, дасть загальне уявлення, що шукати. Координую Довгобуд "Виплекана сорочка" Моя майстерня Чому закладинка – найкращий подарунок?! "Чарівниця-берегиня форума-2010" Чарівниця - Хранитель традицій і увіковічнювач їх в сучасності і майбутньому - 2012
Tana, які горсети!!! А вишивка на спідницях нагадує нашу яворівку! Обов"язково збережу посилання, створю папку.Дякую А книжка класна! Чи є в нас десь на форумі? Моя майстерня ®
Коли мова заходить за «троїсті музики», подумки за звичкою одразу згадуєш західні області України... А тут — Полісся. Скрипки, бубни, сопілки, закинуті було на горища, загублені у прірві часу, знову журно плачуть до нас сумними піснями. Помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай. Брат мене убив, на лану зарив. За того веприка, що в саду рив... 20-ті роки умивалися братовбивчою кров'ю. Всюди піднімалася та рясніла калина. І по сахнівських лугах було її немало. Максим, пасучи телиць, робив з тої калини дудки. Дарував хлопцям. Грав сам і чарував своєю грою все живе, що дихало довкола. І, чи сумуючи, чи радіючи, виспівав собі долю. Побралися вони з чорнобривою Варкою. Та й ліпили, мов ластівки, своє гніздечко. Ліпилося, ламалося, ліпилося знову. А тим часом 16 років минуло, доки народилася в них перша дитина. А невдовзі й друга. Нею була, їм на втіху, дочка Маня. Тихо і скромно розказує Марія, котра вже розміняла сьомий десяток, про своїх батьків: «...Жили да трудились, не гуляли... Мама кросна ткала. На роботу ходила рано-ранесенько. Не так, як тепер, що вії часов ідуть... Батько вози робив, сани... Поки сніданок у печі впріє, треба йти орати. Сьорбне на ходу гарячого супу...» А труд той мозольний у заздрому оці став. Тавро «куркуля» заважке душі калиновій... Співала-плакала сопілка; переливалася її мелодія через Маріїне серце і лягала на біле полотно вибагливим візерунком (мал. 1). Життя з його безперестанними бідами вирувало, не зупиняючись і в найбільшій скруті. — Оцей фартушок (мал. 2) шитий при німцях. Тут нитки різні. Тоді ж нічим було. Да при каганцю... А то — весільне (мал. З, 4-фрагменти). Біда біду перебувала та й проминала. А любов не проминає. Віддалася Марія за молодого кучерявого і ставного Дмитра Мазура на хутір. А невдовзі, 1954 року, на Григорія, перебралися вони в Сахнівку на батькове дворище... Хусточки на жердці коло печі та настільник (мал. 5, 6) привертають до себе очі. Мимохіть думається: скільки праці й часу йшло на оте «заняттє повсякденне»! Маріїному акуратному вишиванню позаздрила б найшляхетніша господиня. Та хіба тільки вишиванню? Одного разу, йдучи вулицею, я ненароком почула з сусіднього двору: — ...у Мазурки повчись, як треба робити... Бо ж і справді, у неї завжди чепурне обійстя, білесенька хата. А в хаті родительський звичай — «все впорядок» зберігається повсякчас. Сама я, коли не зайду (а було і притемком),— молоко піниться в дійниці. На ґанку чавуни прилаштовані «на завтра». Марія тре буряк на велику тертушку. — Пораєтесь іще? — Роботи та й роботи... її ніколи не переробиш,— зітхає, немовби звільняючись від усього на якусь мить, і посміхається.— Сонце у хмару заходило. Мо', дощ завтра буде. А я ще не все поховала. Почулося, як у саду впала груша. — Постій, я тобі ось назбираю. Нападало. У вас таких немає… І турботливо несе у приполі смачні солодкі плоди. А це якось заговорили з нею про вишиванки для чоловіків. Вона тут же винесла пожовтілу манишку сорочки (мал. 7). — Батькова... Тут у «запехолку» лежить... Перебираю, все думаю — викину, а тоді знов заховаю... Заховає і збереже Марія оте нетлінне багатство, може, й не для нас, але для прийдешніх.
Звідтоді, як я вступила до педучилища і стала райцентрівською «городянкою», почала стидатися наїздів матері: її корзин, клунків, плюшки, порепаних чорних рук, а надто ж полотняних сорочок, що визирали лиштвою з-під спідниці — в ту пору їх уже ніхто не носив. Сяк і так натякала нені, мовляв, її одяг не зовсім годиться, а вона тільки відмахувалася: «На свої колеса подивися! Обчухрана, патлата, розмальована... Живи, як знаєш, я тобі не вказую, то й ти Мене не чіпай». Минули роки. Я вже навчалася в Київському університеті. Сорочок маминих не соромилась — вона носила трикотажні й байкові. То й старі придирки забулися. Одного літа під час канікул почали з матір'ю виносити зі скрині манаття, щоб провітрилося на вулиці. Й тут зачепилася оком за грубу буденну сорочку не надто вибіленого полотна й ахнула: — Мамо, дайте її мені, я носити буду! — Хто ж їх ниньки носить?! — О, це буде такий шик, половина моїх знайомих знепритомніє! — То чому ж це ти щонайгіршу вибрала? — По-вашому — щонайгірша, по-моєму — щонайкраща. Вхопила сорочку, майнула до хати, знайшла ножиці. Тут таки вкраяла поли: джик-джик-джик... Горловину вирізала до максимально можливого декольте: джик-джик-джик... Підігнула, обметала, одягла навипуск поверх штанів, котрі на той час входили в моду,— ахнула. Мати зайшла, крутнула головою: «Справді,— каже,— глянеш, то вчадієш». Ех, зітхнула я, в селі кращої оцінки не діждешся! Зате в Києві успіх був шалений. Одні захоплювалися: «молодець, не забуваєш національного вбрання!». Інші націоналісткою обзивали. Треті просто здивовано озиралися. А якийсь іноземець просив, чи не можна йому таку одіж десь придбати чи виміняти, a я — ах, ах, ах! — чи ж годиться продавати батьківщину ?! Словом, непоміченою не проходила, що й треба було довести. З часом грубе сіре полотно й розкішне декольте почали підкреслювати не ніжність тонкої й стрункої шиї, а якраз навпаки — зморшки, складки, сольову «холку» позаду. Поклала сорочку в найдальший кут. А в материній скрині надибала іншу: з багатим, але не «концертним» візерунком на тонкому вибіленому полотні, рукавами середньої пишності. — Мамо, дайте мені цю сорочку! — А ту носиш? — сміється очима. — Ношу,— брешу, а потім уточнюю, подумавши, що й справді так можна зробити: — Удома ношу. Ви ж казали, що вона — буденна. А ця буде для вулиці. — То бери. Взяла дарунок. При матері вже різати не стала, привезла до Києва. Знову за ножиці: джик-джик-джик — вкраяла низ. Приміряла під облиплу джинсову спідницю. Не годиться. Треба боки врізати й ушити, бо робить повною. Відрізала, максимально звузила, вшила, підрубила. Шик! Знову не проходила непоміченою й сама бачила: оригінально — незвичне поєднання старовини й сучасності. Однак невдовзі розтовстіла. Як не хотілося розлучатися зі старовинною обновкою — довелося. А в нашому гурті вже й мода пішла на вишиванки, особливо західнячки красувалися, мов писанки. І я знову згадала, що в моєї мами є така сорочка, така сорочка, така... Ух! На неї раніше не зважала: здавалася дуже вже музейною. — Мамо, дайте мені оту вашу сорочку, що в ній заміж виходили, з лляного полотна, рукави калиною вишиті. — А ті куди поділа? Заховала подалі від очей чи викинула? — Заховала. Та не дуже далеко, аби бачити, яка була дурна. — Ні, весільну сорочку не дам чикати, щоб ні в тин, ні у ворота. — Я не буду різати! Клянусь. — Та хоч не клянись. Гріхбо. — Дайте, мамо, зараз усі носять так, як вони були задумані, не переінакшують. Віддала. А я й справді уже навіть думати не сміла, щоб оту розкішну сорочку та переробити на свій тимчасовий смак, хоч іноді й свербіли руки. На щастя, второпала, що класика — це класика, вона завжди сучасна й не потребує необдуманих спішних втручань. Та й неспішних — теж. Тільки дбайливого зберігання й розумного використання. Дуже рідко, правда, одягаю сорочку: то спідниця (сорочка вимагає плахти!) не зовсім відповідає, то черевики. А все ж частенько витягую її із шафи. Провітрю, помилуюся, погладжу та й думаю: які мудрі були наші «темні» пращурки, який прекрасний одяг створювали! І часу не шкодували, аби оці зборочки, мережечки, вишивки творити, бо знали — не на один день. . Змалку готували дівчатам придане: потроху, потроху, а там дивись — і повна скриня добра. І в матері (з сім'ї середніх достатків) було дві дюжини сорочок — запас заледве не на все життя. І годилися вони під безрозмірну плахту чи так само із запасом пошиту спідницю на всі випадки: коли був стан тонкий, й коли на дитину чекала, й коли малого годувала, й коли — поправлялася, й коли худла, й коли до весілля йшла, й коли в останню путь споряджали. Отакі були «темні» наші прабабуні. А що ми придумали? Ось моя менша вже з «хорошим другом» познайомилася. Що я їй до шафи покладу, до шафи, якої нема, бо колись думалося купити імпортну, а зараз і в комісійному старої не придбаєш. Що я покладу, коли позавчора носили велюр і вельвет, учора — джинси, сьогодні — «варьонки», а завтра якісь «мороженки» вигадають. Сьогодні плечі вище вух, а завтра — за коліна. «Вишивати й ткати нам Бог допомагав,— казала покійна вже мати. — А зараз «дідько лисий плаче, бо моди не настаче». Мабуть, що й так. І мало того, що вигадав дідько свою моду, так ще й матеріально не забезпечив, бо це, по суті, й не можливо. От і скубемося щодень у чортових хвостах, іменованих чергами, товчемося на «товчках», мов Марко у пеклі. І порожньо, порожньо в наших «скринях», забитих уже немодним і нікому не потрібним мотлохом, порожньо навіть у наших тугих гаманцях — моя сім'я вважається досить забезпеченою,— бо за ті папірці ми не годні щось путнє придбати, порожньо в наших душах — замулених, забрьоханих, забитих казначим. І все ми щось робимо, і все нам ніколи, все кудись спішимо. І на обличчях наших застигли втома і злість. А подивіться, які просвітлені обличчя старих людей на ранішньому богослужінні! Мабуть, такими просвітленими були наші «темні» прашурки й коли вишивали сорочки, ткали полотно, пряли — все з піснею, не лайкою чи прокльонами, як нині в магазинних баталіях. Не знаю, як ви, а я дуже втомлююся в оцих щоденних боях. Як вилучу вільну хвилину, намагаюся зайти до церкви, собору, монастиря. Тут якось легшає. Оце вдруге українське богослужіння прослухала. Враження? Спершу раділа страшенно: це ж наша українська церква відкрилася, наша рідна! А зараз... Вибачте, якщо ображу ваші почуття... Та вже поділюся сумнівами. Чомусь нагадують мені тутешні служби оті мої перші обкарнані сорочки, що випросила в матері й — джик-джик-джик. Прости Господи! Чомусь здається, що коли служби проводяться церковнослов’янською мовою, вони якісь повніші, глибші, врочистіші. Не доведи Боже, назовсім вкраяти нам церковнослов’янську мову в святих місцях! Вона ж бо — неабиякої цінності пам'ятка. Я, звісно, не все розумію з того богослужіння, але, можливо, так і треба. Не розуміти, а саме вірити треба, не розумом сприймати, не знанням, а серцем, душею. А для розуміння придбала недавно «Біблію» українською мовою й «Молитвослов» — церковнослов’янською. Потроху читаю. Не все годна второпати. Та до священика підійти не наважуюсь: ми ще чужі. Шкода, дуже шкода, що віру нам отак запросто: джик-джик-джик. А ми й тішилися, прости Господи. Сподівалися, що без Бога краще заживемо. І без землі, думали, краще: без городів. І без худобинки. І діток до садочка, до інтернату — на цілий тиждень. І без старих національних традицій. І без батьків-матерів. І без батьківської хати. Все мріяли про те, як воно прожити на світі, аби легше було. А ставало гірше й гірше. І не сказати, хто в цьому винен. Либонь, усі потроху. Кожен зі свого боку, зі своїми великими чи малими ножицями, а все, знай, джик-джик-джик нашу сорочку неньки України. Отак і розшматували. Й ходимо голісінькі. Усі — і мертві, і живі, і ненароджені.
Знайшла цікаві, як на мене, виставки з Українскього Музею в Америці. Дуже рекомендую розділ "Українська вишивка". Майже всі схеми при збільшені добре видно і при бажанні можна відтворити. А також рекомендую дуже гарні візерунки писанок у розділі "Українська писанка". Там є навіть писанка з символом цього року- з кониками:))
Будь ласка, утримайтесь від розміщення схем і зображень наступних виробників: Lanarte, Michael Powell, Margaret Sherry, Faby Reilly Designs, Solaria Gallery, Janlynn Corporation, Stoney Creek, HAED.